Корупція в Україні: між прогресом і пробуксовуванням

Квітень 2026 року. Україна тримає фронт у найбільшій сухопутній війні в Європі за сімдесят років. І водночас — продовжує боротися на іншому фронті, менш видовищному, але не менш важливому для її майбутнього: фронті системної корупції, що роз'їдає державні інститути вже не перше десятиліття.

Це стаття не про чергове «все пропало». Вона про реальний стан справ: що вже зроблено, що гальмує і що треба зробити, щоб змінити систему не на папері, а в житті.

Де стоїть Україна сьогодні: цифри без прикрас

Міжнародна організація Transparency International щороку публікує Індекс сприйняття корупції — шкалу від 0 (корупція повністю замінила державу) до 100 (корупції практично немає). У 2025 році Україна отримала 36 балів зі 100 і посіла 104-те місце серед 182 країн.

Це трохи краще, ніж у 2024 році (35 балів, 105-те місце). І значно краще ніж у 2017-му (30 балів). Але навіть найслабша країна ЄС — Болгарія та Угорщина — має 40 балів. Тобто, Україна досі нижча за будь-якого члена Євросоюзу, до якого прагне вступити.

Ця відстань — не просто цифровий розрив. Це відстань між системами управління, між рівнями захисту прав власності, між тим, як вирішуються суперечки бізнесу і влади.

Графік показує: за вісім років Україна піднялася лише на шість балів. Це рух — але дуже повільний. Transparency International зазначає прямо: нинішній результат 2025 року є «авансом від суспільства та партнерів, а не наслідком сталої державної антикорупційної політики».

Де гніздиться корупція найбільше

Не скрізь однаково. Дослідження НАЗК виявляють стійкі «гарячі точки»: держзакупівлі та відбудова, митниця та прикордонна служба, земельні відносини, судова система і прокуратура, охорона здоров'я та освіта. Саме в цих секторах корупційна рента найвища, а ризик покарання — досі недостатній.

Показовий момент: у опитуванні Світового економічного форуму, яке проводилося з березня по серпень 2025 року серед підприємців, Україна втратила два бали саме через відповіді на запитання про те, наскільки часто публічні ресурси перетікають у кишені приватних осіб через корупційні схеми. Тобто бізнес відчуває корупцію на практиці — і це відображається в рейтингу.

Що вже зроблено: чесна оцінка здобутків

Попри повільний рух загального індексу, є конкретні і відчутні зрушення — особливо в роботі антикорупційних органів, створених під тиском МВФ і ЄС.

НАБУ, САП і ВАКС: три роки прискорення. У 2024 році НАБУ і САП сформували 113 обвинувальних актів щодо 232 осіб. У 2025-му — вже 280 актів. Кількість засуджених у ВАКС зросла зі 112 осіб у 2024 році до 154 у 2025 році. Обсяг конфіскованих активів у справах про відмивання коштів зріс майже у десять разів: з 50 мільйонів гривень у 2024-му до 470 мільйонів у 2025-му. З 2022 року на потреби армії з антикорупційних справ перераховано понад 2,85 мільярда гривень.

Серед гучних справ — підозра чотирьом діючим народним депутатам від «Слуги народу» за систематичне отримання неправомірної вигоди за голосування у Верховній Раді, справа про розкрадання на «Укрзалізниці» на 140 мільйонів гривень, перший в антикорупційній практиці країни вирок за хабар у криптовалюті.

Це реальний прогрес. Але є велике «але».

Де система дає збій

Улітку 2025 року Верховна Рада ухвалила закон, який надає Генеральному прокурору повноваження передавати справи, що є підслідними НАБУ, іншим органам — якщо він вважатиме роботу Бюро неефективною. Фактично це означає повернення централізованого контролю над антикорупційними розслідуваннями саме тоді, коли вони починали давати відчутні результати. Міжнародні партнери відреагували стурбованістю, але закон набрав чинності.

Це не поодинокий симптом. Загальна картина виглядає так: антикорупційні органи працюють, але система навколо них чинить спротив. Суди загальної юрисдикції, через які проходять більшість справ поза ВАКС, залишаються вразливими до тиску. Призначення на ключові посади досі відбуваються непрозоро. Активи, конфісковані за рішенням суду, не завжди реально надходять до бюджету — ВАКС і НАБУ не публікують систематичних даних про виконання рішень щодо конфіскації.

Чому корупція в Україні така стійка: системні причини

Корупція в Україні — не просто погані люди на посадах. Це рівновага між стимулами: доки вигода від корупції перевищує ризик покарання, система відтворює саму себе незалежно від того, хто приходить до влади. Три структурні причини цієї рівноваги:

Перша — відсутність незалежного суду. НАБУ і САП можуть провести бездоганне розслідування, але якщо суд загальної юрисдикції закриє справу або затягне її на роки — ефект нульовий. Судова реформа в Україні починалася кілька разів, але кожного разу або гальмувалася під тиском, або проводилася формально.

Друга — змішані стимули у чиновників. Середня зарплата держслужбовця залишається низькою на тлі реальної вартості його рішень. Видача ліцензій, тендери, земельні відносини — це рентні ринки, де «відкат» є частиною неформального ціноутворення. Без реальної детінізації і зростання доходів у держсекторі ця логіка нікуди не зникне.

Третя — концентрація медіа і слабкість інститутів громадянського суспільства в регіонах. Журналістські розслідування — Bihus.Info, «Схеми», «Наші гроші» — системно дають поштовх для антикорупційних справ. Але поза великими містами незалежна журналістика майже відсутня, а місцева корупція в регіонах залишається практично без нагляду.

Конкретний план: вісім реформ, що справді змінять ситуацію

Загальних слів про «боротьбу з корупцією» в Україні вимовлено більш ніж достатньо. Далі — конкретні заходи, які мають доведену ефективність у порівнянних країнах або вже частково впроваджені і потребують завершення.

Реформа перша: справжня незалежність судів. Не «реформа» через зміну голів, а конкурсний добір суддів із залученням міжнародних спостерігачів — за моделлю, яка вже застосовувалася при формуванні НАБУ і ВАКС. Без незалежного суду всі інші антикорупційні інструменти працюють вхолосту.

Реформа друга: захист незалежності НАБУ законодавчими запобіжниками. Закон, ухвалений у липні 2025 року, має бути переглянутий або скасований. Будь-які механізми зовнішнього контролю над НАБУ мають бути з боку громадськості і міжнародних партнерів — а не Генерального прокурора.

Реформа третя: електронна публічність усіх державних витрат у режимі реального часу. ProZorro — вже робочий механізм. Але потрібне розширення: всі контракти на відбудову, всі субвенції, всі видатки з місцевих бюджетів — у відкритому реєстрі, доступному для моніторингу будь-ким. Громадянське суспільство і журналісти — найдешевший і найефективніший аудит.

Реформа четверта: ліцензування і дозволи — повністю в «Дії» без людського контакту. Кожен процес, де чиновник і підприємець зустрічаються, — потенційна точка корупції. Цифровізація адміністративних послуг за польським зразком усуває саму можливість хабара.

Реформа п'ята: реальна люстрація відбудови. Кожен контракт на відновлення зруйнованої інфраструктури — це величезні гроші і велика спокуса. Потрібна незалежна аудиторська структура з участю міжнародних інституцій (ЄС, ЄБРР, Світовий банк), яка перевіряє кожен крупний проєкт від тендеру до здачі.

Реформа шоста: підвищення зарплат у держсекторі з одночасним жорстким декларуванням і перевіркою способу життя. Польща і Естонія пройшли цей шлях: гідна зарплата знижує стимул брати хабарі, а моніторинг стилю життя — публічний і реальний — робить незаконне збагачення ризикованим.

Реформа сьома: фінансування незалежних медіа в регіонах. Журналістські розслідування мають доведений причинно-наслідковий зв'язок із розкриттям корупції. Державна і донорська підтримка незалежних регіональних редакцій — не благодійність, а антикорупційна інвестиція.

Реформа восьма: євроінтеграція як примусовий якір. Кожен переговорний кластер з ЄС — це конкретний перелік вимог до якості управління. Виконання цих вимог означає справжні зміни в законодавстві та практиці, а не декларативні звіти. Брюссель не прийме Україну з судовою системою, яку контролює виконавча влада. Це найпотужніший зовнішній примусовий механізм, який має Україна.

Перспективи: три сценарії

Є три реалістичні траєкторії, якими може рухатися Україна.

Сценарій перший, песимістичний: формальні реформи без реального змісту. Закони приймаються, звіти подаються, але суди залишаються залежними, а відбудова перетворюється на нову корупційну годівницю. CPI зростає на один бал на рік. Євроінтеграція гальмує. Інвестори не заходять.

Сценарій другий, базовий: поступовий прогрес під тиском зовнішніх вимог. Вступні переговори з ЄС і умови МВФ і ЄБРР забезпечують мінімально необхідний темп реформ. CPI досягне 45–50 балів до 2030 року. Економіка відновлюється, але повільно.

Сценарій третій, оптимістичний: системний прорив після завершення гострої фази війни. Судова реформа з реальною незалежністю, цифровізація держпослуг, люстрація відбудови і публічна підзвітність дають синергетичний ефект. CPI 55+ до 2032 року — рівень Румунії-Болгарії сьогодні, але в динаміці вступу до ЄС.

Між першим і третім сценарієм — не доля і не випадок. Між ними — конкретні рішення, які приймаються зараз. Закон про повноваження Генерального прокурора над НАБУ — це крок до першого сценарію. Судовий конкурс з міжнародним залученням — до третього.

Висновок: корупція — це не характер нації, це структура стимулів

Найшкідливіший міф про корупцію в Україні — що вона є частиною «менталітету» або «культури». Він шкідливий тому, що знімає відповідальність за конкретні рішення і з конкретних людей, перетворюючи системну проблему на природне явище, з яким нічого не вдієш.

Але досвід Естонії 1990-х, Грузії 2000-х, Польщі після вступу до ЄС показує: корупція зменшується там, де змінюють інститути, а не характер людей. Де суддя не може дозволити собі брати хабара, бо ризик занадто великий. Де чиновник не може приховати нерухомість, бо її видно у відкритому реєстрі. Де тендер неможливо підробити, бо він цифровий і публічний.

Україна вже створила НАБУ, САП і ВАКС — і вони дають результат. Наступний крок — захистити їх від втручання і добудувати систему навколо них. Це не утопія. Це те, що вже зробили інші — і що Брюссель обов'язково перевірить, перш ніж відкрити двері до ЄС.