Кінець легенди: як Росава перетворилась на банкрутство, рейдерство і тисячу звільнень

Є підприємства, що стають символами цілої галузі. В Україні таким символом шинного виробництва десятиліттями залишалася Росава з Білої Церкви. Перша вітчизняна шина з'їхала з конвеєра цього заводу ще в грудні 1972 року — і це була не просто продукція, а початок єдиного повноцінного шинного виробництва в незалежній Україні. Те, що відбулося із заводом у 2018–2025 роках, — це не просто корпоративна суперечка. Це наочна демонстрація того, як рейдерство, корупційна судова система і відверте виведення активів можуть знищити підприємство, яке пережило розпад Радянського Союзу і дві революції.

Від Білоцерківського комбінату до бренду Rosava

Будівництво Білоцерківського шинного комбінату тривало з 1964 по 1972 рік. Тоді це була одна з найбільших шинних установ у всьому СРСР — комплекс, покликаний забезпечувати потреби радянського автопрому в гумових виробах. З першою партією у п'ять типорозмірів шин завод розпочав шлях, який зрештою приведе до понад 250 різновидів продукції і виробничої потужності близько шести мільйонів шин на рік.

У дев'яностих підприємство пережило приватизацію й усі пов'язані з нею турбулентності. З початку двохтисячних воно опинилося в орбіті фінансово-промислових груп, і врешті-решт увійшло до структур бізнесмена Костянтина Жеваго через групу «Фінанси та Кредит». Саме тоді завод отримав бренд Rosava, пройшов масштабну технічну модернізацію — зокрема у 2005–2010 роках — і вийшов на міжнародні ринки. Близько 70% продукції відправлялося на експорт. Завод постачав шини автоскладальним підприємствам в Україні, Франції та Словаччині, мав дилерські мережі в десятках країн і сертифікати якості за міжнародним стандартом ISO.

Це була успішна компанія — доки не почалося те, що в Україні дуже добре знають за назвою «реструктуризація».

Банкрутство номер один: добровільна ліквідація, яка нею не була

У квітні 2018 року акціонери ПрАТ «Росава» ухвалили рішення про добровільне припинення діяльності. Офіційно це подавали як планову реструктуризацію бізнесу. Однак уже в листопаді того ж року Господарський суд Київської області відкрив провадження у справі про банкрутство, а в грудні 2018-го Росаву офіційно визнали банкрутом і розпочали ліквідаційну процедуру.

Що відбулося далі — підручниковий приклад того, як в Україні проводяться «контрольовані» банкрутства. У 2020 році ліквідатор Росави передав усе майно підприємства — і рухоме, і нерухоме — в оренду щойно створеному ТОВ «Преміорі». Орендна плата мала складати близько 932 тисячі гривень на місяць. Втім, за свідченнями наступного ліквідатора, реальних надходжень від «Преміорі» на рахунки банкрута так і не з'явилося. Завод продовжив роботу — але тепер під новою вивіскою і з новими власниками, тоді як борги, активи і зобов'язання старого ПрАТ залишилися у правовому підвішеному стані.

Рейдерська схема і британські інвестиції

ТОВ «Преміорі» — компанія з неоднозначною структурою власності. Одним із її засновників стала британська компанія Premiorri LTD, яка принесла іноземні інвестиції у виробництво. Другим власником опинився Леонід Глиняний — депутат Київської обласної ради і, за даними ЗМІ, найбагатший представник цього представницького органу.

Навколо корпоративних прав у «Преміорі» з 2020 року розгорілася судова боротьба, яка тривала понад чотири роки. За матеріалами слідства і судовими рішеннями, ключові суперечки стосувались того, як саме відбулось «розмивання» частки британського співвласника. У лютому 2025 року Верховний суд України поставив крапку у справі, ставши на бік Premiorri LTD і підтвердивши, що відбулося незаконне захоплення корпоративних прав. Суд кваліфікував угоди, через які британська сторона втратила вплив на підприємство, як удавані правочини із заволодіння активами.

Здавалося б, справедливість відновлена. Насправді — перемога виявилася суто юридичною.

Банкрутство номер два: тепер вже «Преміорі»

Поки тривала судова тяганина, на підприємстві відбувалося щось, що важко назвати інакше як навмисним доведенням до скрутного становища. У 2024 році «Преміорі», маючи чистий дохід понад чотири мільярди гривень, продемонструвала збиток у розмірі 71,65 мільйона гривень. Тобто, при значному обсязі продажів компанія видавалась збитковою — що саме по собі вимагає пояснення. Витрати при цьому системно завищувалися, а прибуток, за оцінками, виводився зі структури.

У результаті «Преміорі» накопичила борг перед ПрАТ «Росава» на суму 62,6 мільйона гривень. Цю заборгованість у березні 2025 року придбало ТОВ «Інвест Трансфер» — структура, яку засоби масової інформації пов'язують з Леонідом Глиняним. І вже через кілька днів після придбання боргу саме «Інвест Трансфер» подало до суду заяву про банкрутство «Преміорі». Господарський суд Київської області розглянув клопотання за чотири робочі дні — рекордно стислий термін — і 18 березня 2025 року відкрив провадження.

Картина вимальовується сама собою: підприємство доводять до стану, при якому воно формально стає боржником; потім через афілійовану структуру купують цей борг; після чого ініціюють банкрутство, яке дозволяє отримати контроль над майном і активами у новій правовій упаковці — навіть попри програш у Верховному суді.

Парадокс ситуації полягає в тому, що сам «Преміорі» є кредитором банкрута ПрАТ «Росава» на понад 290 мільйонів гривень. Тобто підприємство, якому Росава в ліквідації винна набагато більше, ніж сама ж «Преміорі» винна їй, потрапило в банкрутство за ініціативою кредитора, який придбав значно меншу суму вимог.

Тисяча звільнень в один день

Квітень 2025 року для сотень білоцерківських сімей запам'ятається не весняною погодою, а масовими звільненнями. Практично одночасно роботи позбулися близько 1 200 осіб — персоналу заводу, що роками забезпечував місту робочі місця і сплачував зарплати.

Колишні працівники, які погодилися розповісти про ситуацію лише анонімно, описують відчуття абсолютної розгубленості. Виробництво зупинялося поступово, без чітких пояснень. Частина цехів ще продовжувала роботу — зокрема, за свідченнями, певний час зберігалося виробництво сільськогосподарських шин. Але документів, що підтверджували б юридичний статус підприємства, рядові співробітники не мали жодного шансу отримати.

«Сьогодні працюємо — завтра ні», — так один із звільнених описав загальний настрій. Велика частина виробничого обладнання, судячи з окремих свідчень, встигла змінити юридичну адресу: крупногабаритні шини і відповідне устаткування перенесли до інших підконтрольних структур. Тобто реальне виробництво частково продовжується — просто вже не під вивіскою «Преміорі».

Що втратила Україна

«Росава» — у тій чи іншій організаційній формі — була єдиним підприємством в Україні, яке виготовляло повний спектр шин: від легкових до вантажних і спеціалізованих для агросектору, від літніх до зимових. Жодного аналогічного виробника у країні не залишилося. Це означає цілковиту залежність від імпорту в сегменті, який є критичним не лише для цивільного транспорту, а й — в умовах тривалої війни — для потреб агропромислового сектору.

Поки власники й афілійовані структури сперечаються у судах, Верховний суд вже виніс рішення про рейдерство, а прокуратура веде розслідування щодо шахрайства, обладнання, і технологічні процеси залишаються в підвішеному стані. Відновити таке виробництво «з нуля» — завдання не на один рік і потребує значних інвестицій, яких у нинішніх умовах ніхто не поспішає робити.

Ця історія — не виняток із правил українського ділового середовища. Вона якраз є одним із правил: коли бізнес, попри іноземних інвесторів, сертифікати якості і реальні доходи, може бути знищений через комбінацію афілійованих структур, лояльних суддів і боргових маніпуляцій. Верховний суд сказав своє слово, але слово практики виявилося вагомішим за слово закону. Завод стоїть. Люди без роботи. Шини доведеться купувати в сусідів.