Націоналізм

Що таке націоналізм?

Націоналізм — це політична ідеологія та суспільний рух, що ставить націю в центр політичного і культурного життя, обстоюючи її право на самовизначення, суверенітет і збереження власної ідентичності. Прихильники націоналізму переконані, що кожна нація є унікальною спільнотою зі спільною мовою, культурою, історією та долею. Ідеологія вимагає, щоб межі держави збігалися з межами нації, а державна влада виражала волю національної спільноти.

Основні принципи

• Національний суверенітет — кожна нація має невід'ємне право на самоврядування та незалежну державність без зовнішнього втручання.
• Культурна ідентичність — збереження національної мови, традицій, звичаїв і культурної спадщини є першочерговим обов'язком держави й суспільства.
• Єдність нації — громадяни повинні відчувати себе частиною єдиної спільноти, що об'єднана спільною долею та взаємною відповідальністю.
• Пріоритет національних інтересів — зовнішня і внутрішня політика держави мають служити передусім інтересам власного народу.
• Право на самовизначення — народи, що живуть під владою чужої держави або в умовах окупації, мають право боротися за незалежність та власну державність.
• Патріотизм і громадянська відповідальність — любов до Батьківщини і готовність жертвувати особистими інтересами заради блага нації є чеснотами, які суспільство має плекати.
• Захист від асиміляції — нація має протистояти культурному поглинанню з боку більш потужних сусідів або наднаціональних структур.

Історичне походження

Як масовий рух націоналізм сформувався в Європі наприкінці XVIII — на початку XIX століття на хвилі Просвітництва та Великої французької революції. Саме тоді виникла ідея, що легітимність влади походить не від монарха, а від «нації» — спільноти рівноправних громадян. Американська революція 1776 року та французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року заклали підґрунтя для розуміння нації як політичного суб'єкта.

У XIX столітті, під час так званої «Весни народів» (1848), хвиля національно-визвольних рухів охопила Європу від Угорщини до Польщі та Сицилії. Народи, що знаходились під владою Австрійської, Османської та Російської імперій, прагнули до незалежності та власних держав. Об'єднання Італії (1861) і Німеччини (1871) стали найяскравішими прикладами успішної реалізації національної ідеї.

У ХХ столітті націоналізм відіграв ключову роль в антиколоніальних рухах в Азії, Африці та Латинській Америці. Разом з тим він прийняв і деструктивні форми — фашизм та нацизм у міжвоєнній Європі використали національну ідею для обґрунтування агресії та геноциду. Після Другої світової війни ліберальні демократії намагалися відмежувати «цивілізований» громадянський націоналізм від агресивного шовінізму та ксенофобії.

Видатні мислителі та представники

• Йоганн Готфрід Гердер — німецький філософ XVIII ст., який розробив концепцію «народного духу» (Volksgeist) і обстоював ідею, що кожна нація має унікальну культурну душу.
• Джузеппе Мадзіні — італійський революціонер і теоретик, засновник руху «Молода Італія», що пов'язував національну єдність із республіканськими і гуманістичними ідеалами.
• Ернест Ренан — французький філософ, автор відомого есе «Що таке нація?» (1882), де націю визначено як «щоденний плебісцит» — результат спільної волі жити разом.
• Іван Франко — видатний український письменник і мислитель, натхненник національного відродження, що поєднував ідеї народного суверенітету з соціальною справедливістю.
• Михайло Грушевський — перший президент Центральної Ради УНР, автор фундаментальних праць з історії України, який обґрунтував право українського народу на власну державність.
• Бенедикт Андерсон — американський дослідник, автор книги «Уявлені спільноти», де нація розглядається як соціально сконструйована спільнота, сформована медіа та спільним наративом.

Сучасні прояви

У XXI столітті націоналізм переживає відродження в багатьох країнах на тлі глобалізаційних процесів, міграційних криз і занепаду довіри до наднаціональних інституцій. В Україні після 2014 року громадянський патріотичний націоналізм став одним із головних чинників суспільної консолідації перед обличчям російської агресії. В Угорщині, Польщі, Франції та США популістські лідери апелюють до національних почуттів, критикуючи відкриті кордони і міжнародні угоди.

Каталонія, Шотландія та Фландрія є прикладами того, як регіональний націоналізм всередині усталених демократій продовжує ставити питання про самовизначення. При цьому більшість сучасних націоналістичних рухів в Євросоюзі намагаються діяти в межах правового поля, уникаючи відкритого шовінізму.

Порівняння з іншими ідеологіями

Націоналізм у праворадикальному варіанті нерідко поєднується з авторитарним правим крилом, утворюючи жорсткі авторитарні режими, що придушують будь-яку опозицію під гаслом «національної єдності». Поміркований, ліберальний націоналізм тісно перетинається з консерватизмом у питаннях збереження культурних традицій і суверенітету. На лівому фланзі існує «соціалістичний націоналізм», що поєднує захист нації з вимогами соціальної справедливості, хоча він принципово відрізняється від соціалізму класичного зразка своїм акцентом на національній, а не класовій солідарності.

Критика

Критики вказують, що націоналізм схильний до ексклюзивності та може породжувати ксенофобію, дискримінацію меншин і міжетнічні конфлікти. Ліберали застерігають від того, що надмірний акцент на колективній ідентичності нації придушує індивідуальні права та свободи. Космополіти й прихильники глобалізму вважають, що саме націоналізм є головною перешкодою для міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних проблем — зміни клімату, ядерного роззброєння та боротьби з бідністю. Марксисти традиційно розглядають націоналізм як інструмент буржуазії для відволікання трудящих від класової боротьби.