Як Україна перетворила другу економіку СРСР на одну з найбідніших країн Європи

У 1999 році прем'єр-міністри двох держав підписали угоду, яка через двадцять три роки набуде жахливої символічності. Серійні номери ракет Х-55, що падали на житлові будинки в Києві у 2022-му, фігурували в документах, підписаних ще Путіним і Пустовойтенком. Тоді Україна передавала Росії стратегічні бомбардировщики і 575 крилатих ракет — розраховуватись за газовий борг у 275 мільйонів доларів було нічим. Ця деталь ідеально ілюструє, куди занурилася країна, що стартувала незалежність із надзвичайно потужних позицій.

Бо стартові позиції справді були видатними.

Другий після Росії: що мала Україна у 1991 році

За даними Світового банку, на момент розпаду СРСР економіка України була більшою за сукупний ВВП трьох скандинавських країн. За часткою промисловості у ВВП — понад 50 відсотків — вона випереджала Германію, Францію і Велику Британію разом узяті. Серед постсоветських республік Україна поступалася за рівнем добробуту лише Росії.

Підґрунтя цієї промислової могутності формувалося ще з дореволюційних часів. Коли 1869 року валлійський промисловець Джон Хьюз привіз на Донеччину вісім кораблів із обладнанням і збудував металургійний комбінат, він поклав початок процесу, що тривав більш ніж сто років. Поруч залягали Донецький вугільний басейн площею 60 тисяч квадратних кілометрів і Криворізький залізорудний басейн із мільярдами тонн руди. Ідеальне поєднання для важкої промисловості: джерело енергії і джерело металу — між ними Дніпро для транспортування продукції.

Сталінська індустріалізація довершила справу. Весь Схід України вкрився гігантськими заводами: металургійними, машинобудівними, гірничодобувними, хімічними. На Україну припадало 30 відсотків усього радянського військово-промислового комплексу — понад 700 підприємств, де працювало майже 1,5 мільйона людей. Завод «Південмаш» у Дніпропетровську виготовляв міжконтинентальні балістичні ракети. «Мотор Січ» у Запоріжжі — двигуни для військових вертолітів.

Перший президент Кравчук, якому приписують слова «через 10 років ми станемо найбагатшою країною в Європі, ми будемо другою Францією», виражав очікування мільйонів. Здавалося логічним: зараз продукція численних промислових гігантів буде продаватися Росії та іншим республікам за ринковими цінами, а не відправлятись туди по розпарядку держплану. Потрібно лише обрести незалежність — і купатись у експортній виручці.

Однак те, що трапилося далі, стало одним із найдраматичніших господарських провалів у новітній історії.

Гіперінфляція: як українці стали мільйонерами з пустими кишенями

Мільйон купоно-карбованців зразка 1995 року — це набір для новонародженого: десять пелюшок, чотири чіпчики, чотири повзунки, ковдра і блакитна або рожева стрічка. Українці справді стали мільйонерами — і саме в цьому полягала трагедія.

Гіперінфляція виникла з кількох причин, що накладалися одна на одну. Перша — спадщина радянської економіки, де грошова маса штучно перевищувала товарну, а ціни утримувалися адміністративно. Коли ціни відпустили, ця прихована інфляція вибухнула.

Друга причина — половинчастий підхід до лібералізації. На відміну від Росії, де ціни відпустили різко і одразу, Україна вирішила йти поступово. Логіка здавалась розумною: відпустити ціни на промислові товари, але утримувати їх для продовольства, щоб уникнути голоду. Проте в системі з'явилась катастрофічна суперечність: сировина для виробництва хліба, м'яса і молочних продуктів зростала у ціні вільно, а самі продукти зобов'язані були продаватись за фіксованими цінами. Хлібозаводи і агроферми опинилися у ситуації, коли купували за ринковими цінами, а продавати мусили за адміністративними. Держава компенсувала різницю субсидіями. Але де взяти гроші? Правильно — друкувати.

Закон про банківську діяльність, ухвалений іще 1991 року, надавав парламенту право вимагати від Нацбанку кредити на «загальних умовах». Формально фінансування дефіциту бюджету через емісію заборонялося. Але кредити — будь ласка. Реальна ставка Нацбанку виявлялася від'ємною, бо навіть ставка в 240 відсотків річних не встигала за інфляцією, що в 1993 році склала 10 256 відсотків. Гроші, взяті навесні, коштували восени у 50 разів менше в реальному вираженні. Це було справжнє свято безкоштовних грошей — і всі поспішали скористатися. Грошова маса виросла у 150 разів.

Підсумок: інфляція в чотири рази вища, ніж у Росії, де ніякого цінового потолку не було. Ось що таке половинчасті рішення.

Крах промислових гігантів: коли масштаб став прокляттям

Парадокс полягав у тому, що найбільша промислова потуга України стала головним джерелом її занепаду.

Радянська економіка нагадувала один величезний завод, де кожна республіка виконувала роль окремого цеху. Госплан у Москві розписував, хто, скільки і чого виробляє. Коли в 1991 році цей завод розпався на 15 незалежних підприємств, тонкі нитки постачальних ланцюжків обірвалися одночасно.

Якщо ваше виробництво мале і гнучке — адаптуватися відносно просто. Але коли ви виробляєте турбіни, авіаційні двигуни або балістичні ракети, розрив зв'язків стає катастрофою. Азовсталь — 41 цех, 10 тисяч співробітників, територія площею тисячу гектарів. Цьому підприємству потрібно було терміново укласти тисячі договорів із сотнями контрагентів у десятках країн. І поки тривали переговори, ціни встигали вирости так, що підписані контракти ставали нерентабельними до моменту виконання.

Ситуація, яку описував підприємець Василь Хмельницький, стала типовою: відвантажив п'ять тисяч тонн бензину, чекав оплати шість місяців, а коли нарешті отримав гроші, їх вистачило лише на одну машину замість запланованих ста. Покупець нікого не обманював — просто карбованець за ці місяці знецінився у сто разів.

У відповідь розквітнув бартер. Підприємства, не маючи живих грошей, розраховувалися між собою товарами. На тому ж розрахунку видавалися і зарплати. Робітники Білоцерківського шинного заводу отримували шини. У Гребінках торгували мішками цукру просто з узбіччя дороги. Ходив анекдот про жінку з двадцятьма вісьмома дітьми — бо в пологовому будинку зарплату видавали продукцією.

Але й цим біда не вичерпувалася.

Чорна діра ВПК: 700 заводів, що потягли за собою решту

Тридцять відсотків радянського військово-промислового комплексу концентрувалося на Україні. Після закінчення холодної війни виробництво військової техніки стало нікому не потрібним. Для людства — безперечно добре. Для української економіки — катастрофа.

До 1993 року з 700 оборонних підприємств вижило лише 267. Але проблема не обмежувалася прямими зайнятими у ВПК. З оборонкою було пов'язано 3 500 суміжних підприємств. Якщо завод, що виготовляв болти і гайки, постачав їх і на авіаційне підприємство, і на тракторний завод, то закриття авіаційного — лише перша ланка доміно. Авіаційний не купує болти, виробник болтів скорочує замовлення металу, металургія теж скорочується. Кризи поширювалися через всю економіку.

До того ж, Росія взяла курс на замкнений цикл оборонного виробництва всередині країни. «Мотор Січ» залишився без замовлень — вертоліт Ка-60, для якого запорізький завод виробляв двигуни, так і не пішов у серію. Наступна модифікація вийшла у 2016 році — вже без українських комплектуючих.

Що робити заводу, що спеціалізується на системах наведення або турбінах для бойових літаків? Покупців більше немає. Переорієнтуватись миттєво неможливо — оборонне підприємство не виробляє тракторів за одну ніч.

Газова пастка: прожерлива промисловість і чужий ресурс

Паралельно розгорталася ще одна трагедія — структурна, яку в радянські роки просто не помічали.

Україна в 1950-х–1970-х була великим виробником газу — постачала 30 відсотків усього радянського газового видобутку, навіть експортувала до Європи. Але родовища поступово виснажувалися. До 1993 року видобуток впав утричі. Україна перетворилася із газового донора на імпортера.

При цьому промисловість, збудована в радянські часи, за своєю технологічною природою споживала колосальну кількість енергії. Енергоємність української економіки у 2000 році була в 2,3 раза вищою за американську, у 2,7 раза вищою за польську і майже вчетверо вищою за середньоєвропейську. Серед усіх країн світу Україна входила до десятки найбільш «прожерливих».

У радянський час це не було проблемою — газ ішов із Туркменістану і Росії в рамках єдиної системи держплану. Але після розпаду СРСР треба було платити. А заводи, що споживали таку кількість газу, могли залишатись рентабельними лише за дуже низьких його цін. При ринкових їхня продукція ставала дорожчою за конкурентів у два-три рази.

Дешевий газ давав відстрочку. Час, протягом якого можна було модернізувати виробництво, знизити його енергоємність, підготуватись до ринкових умов. Але ніхто не скористався цим вікном можливостей.

Газові барони і вкрадена модернізація

Ось тут з'являються справжні антигерої цієї історії. Не ті, хто провалив ринкові реформи з незнання і браку досвіду — це можна пробачити, бо в радянських вузах ринковій економіці не вчили. А ті, хто свідомо перетворив газову ренту на особисте збагачення замість розвитку країни.

Перша схема виникла майже миттєво. Компанія «Республіка» стала першим приватним газовим імпортером. Принцип заробітку: оскільки підприємства не мали живих грошей, імпортер обмінював туркменський газ на їхню продукцію — але з заводами розраховувався за собівартістю, а продавав товари вже за ринковими цінами. Різниця, яка мала б залишатися у підприємств і йти на модернізацію, осідала в кишені трейдера.

Логіку схеми зрозуміли швидко, і за неї взялися більш впливові гравці. У 1996 році прем'єр-міністр Лазаренко фактично монополізував газовий ринок, передавши його компанії «Єдині енергетичні системи України» — ЄСУ. Тридцятип'ятирічний президент компанії мала прізвище Тимошенко і прізвисько «газова принцеса». Підприємства, що мали можливість купувати газ напряму за 25 доларів за тисячу кубів, змушувалися переходити до ЄСУ за ціною 83 доларів. Конкурент, що намагався зберегти прямий доступ — донецький олігарх Щербань — був застрілений у Донецькому аеропорту через тиждень після повернення з Росії. Причетність так і не була доведена.

Після відставки Лазаренка і створення «Нафтогазу» схема не зникла — вона ускладнилася. Між «Нафтогазом» і «Газпромом» з'явилась компанія «Eural Transgas»: статутний капітал — 12 тисяч доларів, зареєстрована в угорському селі на тисячу мешканців, серед засновників — ізраїльський адвокат, румунська акторка, шкільна медсестра і безробітний програміст. Через цю структуру проходили десятки мільярдів кубометрів газу. Реальним бенефіціаром виявився Дмитро Фірташ.

Результат усіх цих схем — єдиний. Гроші, що мали йти на модернізацію заводів, роками осідали в офшотах газових трейдерів. «Азовсталь» продовжувала використовувати мартенівські печі, винайдені 1864 року. У 2010 році, коли Стів Джобс дарував Медведєву iPhone, на чверть усього обсягу виплавки сталі в Україні припадали технології позаминулого сторіччя. Там, де в усьому Євросоюзі залишилась одна подібна піч — в Україні їх були десятки.

«Ідеальний шторм» 2008–2009 років і фінальне падіння

Коли у 2008 році одночасно вдарили дві кризи — світовий фінансовий і чергова газова війна з Росією, — промисловість, що тридцять років не модернізувалася, не витримала. Виручка від металу впала, а ціна газу злетіла. Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу вибухнув. ВВП за 2008–2009 роки обвалився на 15 відсотків.

За наступні сімнадцять років Україна так і не повернулася навіть до рівня 2008 року.

МВФ неодноразово пропонував кредити в обмін на болісні, але необхідні реформи: відпустити курс гривні, довести тарифи до ринкового рівня, скоротити дефіцит. Але і Ющенко, і Янукович, боячись протестів і нових виборів, ухилялись від непопулярних рішень. Кожен думав про найближчі вибори, а не про майбутні покоління. Золотовалютні резерви спалювались на підтримку курсу замість реформ. Коли наприкінці 2013 року МВФ відмовив у черговому кредиті, Янукович вибрав 15 мільярдів Путіна — без умов, але з відмовою від євроінтеграції.

Через два місяці ці домовленості перестали діяти. Через рік почалася війна.

Чому Польща змогла, а Україна ні

На початку 1990-х ВВП на душу населення в Україні був майже на 80 відсотків вищим, ніж у Польщі. До 1999 року вони помінялися місцями: польський показник став на 80 відсотків вищим за український, а вся українська економіка, що на початку десятиліття перевищувала польську у 2,5 раза, впала до 70 відсотків від неї.

Ключова відмінність — не лише в наявності чи відсутності реформаторів. Польська економіка не залежала від дешевого радянського газу так само глибоко, як українська. Польська промисловість не мала такої питомої ваги оборонного комплексу. Польські підприємства легше адаптувалися до ринку — бо менший масштаб давав більшу гнучкість.

Але головне — в Польщі знайшлися лідери, готові відповідати за непопулярні рішення. Реформа Бальцеровича — шокова терапія 1990 року — завдала болю мільйонам. Але вона заклала фундамент, на якому виросло економічне диво. В Україні ж майже кожна реформа або починалася і гальмувалася, або запускалася занадто пізно, або реалізовувалася напівдорогу — поки розгніваний натовп з коктейлями Молотова не перекреслював її результатів.

Україна продемонструвала парадокс: активне громадянське суспільство, що вміло скидати президентів і влаштовувати революції, виявилося не готовим терпіти тимчасовий біль реформ заради довгострокового добробуту. Майдан став зброєю проти будь-якого болю — навіть такого, що лікує.

Результат відомий. Країна, що розпочинала незалежність з другою економікою пострадянського простору, стала єдиною радянською республікою, де ВВП на душу населення так і не повернувся до рівня 1990 року. Ракети, передані Росії в рахунок газового боргу, тридцять років потому повернулися назад. Це, мабуть, найточніша метафора того, що сталося.