Анархізм

Що таке анархізм?

Анархізм — це радикальна політична ідеологія, що виступає за скасування всіх форм примусової, ієрархічної та недобровільної влади, насамперед держави, і побудову суспільства на засадах добровільної кооперації, взаємодопомоги та самоорганізації. Анархісти переконані, що будь-яка влада, заснована на примусі, є морально неправомірною, і що люди здатні до самоврядування без потреби в державному апараті. Ідеологія існує в безлічі варіантів — від ліво-комуністичного анархізму до індивідуалістичного та зеленого анархізму.

Основні принципи

• Відкидання держави — держава є інструментом класового панування та примусу; її скасування є необхідною умовою справжньої свободи.
• Горизонтальна організація — суспільство має організовуватися «знизу вгору» через добровільні асоціації, ради і колективи без центральної ієрархії.
• Взаємодопомога — природна людська схильність до співпраці і взаємодопомоги, а не конкуренція, є основою справедливого суспільства.
• Пряма демократія — рішення приймаються безпосередньо тими, кого вони стосуються, через консенсус або пряме голосування, без делегування представникам.
• Антикапіталізм (у більшості течій) — більшість анархістів виступають проти приватної власності на засоби виробництва та ринкової конкуренції.
• Відкидання будь-якої ієрархії — класова, гендерна, расова та будь-яка інша форма домінування є неприйнятними.
• Свобода особистості у спільноті — індивідуальна свобода і суспільна солідарність не суперечать одне одному, а взаємно підсилюються.

Історичне походження

Слово «анархізм» введено в науковий обіг французьким мислителем П'єром-Жозефом Прудоном, який у 1840 р. проголосив: «Власність — це крадіжка!» Прудон обстоював «мютюалізм» — систему добровільного обміну між дрібними виробниками без держави і капіталізму. Михайло Бакунін, його сучасник і суперник Маркса в Першому Інтернаціоналі, розробив колективістський анархізм і обґрунтував необхідність руйнування держави шляхом революції.

Петро Кропоткін на рубежі XIX–XX ст. систематизував анархо-комунізм, спираючись на наукову концепцію «взаємодопомоги» як природної основи суспільного ладу. Іспанська анархо-синдикалістська організація CNT у 1936 р., під час громадянської війни, провела найбільший анархістський експеримент — самоврядування Арагона та Каталонії протягом кількох місяців. Анархізм мав також сильні рухи в Росії (махновщина), Мексиці та Латинській Америці.

Видатні мислителі та представники

• П'єр-Жозеф Прудон — «батько анархізму», перший, хто використав цей термін самовизначення; засновник мютюалізму.
• Михайло Бакунін — революційний анархіст, лідер колективістського анархізму; обстоював революційне знищення держави і церкви.
• Петро Кропоткін — вчений і анархо-комуніст, автор «Взаємодопомоги»; бачив анархо-комунізм як науково обґрунтований ідеал.
• Емма Голдман — американська анархістка-феміністка, борчиня за права жінок, проти мілітаризму й державного примусу.
• Несторо Махно — лідер Революційної Повстанської Армії України, що в 1918–1921 рр. захищав принципи «вільного анархізму» у степах Запоріжжя та Херсонщини.

Сучасні прояви

У XXI ст. анархістські ідеї проявляються в антиглобалізаційних рухах, горизонтально організованих рухах Occupy Wall Street (2011) та подібних. Курдська революція в Роджаві (Сирія) під проводом Абдулли Оджалана реалізує «демократичний конфедералізм» — синтез анархістських і федеральних ідей. Автономістські соціальні центри (сквоти), анархо-феміністські колективи і мережі взаємодопомоги продовжують практикувати горизонтальне самоврядування у багатьох країнах.

Порівняння з іншими ідеологіями

Анархізм збігається з лівим анархізмом у запереченні держави і капіталу, але є ширшою категорією, що охоплює різні течії. На відміну від авторитарного лівого крила, анархізм відкидає диктатуру пролетаріату й будь-яку централізовану партійну владу. Від правоанархізму його відрізняє відкидання приватної власності на засоби виробництва і ринкових відносин. Ліберальний соціалізм поділяє частину цінностей, але визнає певні державні інститути.

Критика

Головне заперечення проти анархізму — що без держави і примусових механізмів суспільство неминуче скочується або до хаосу, або до панування сильних. Реалістична традиція в політичній науці наполягає: будь-яка спільнота потребує інститутів примусового виконання правил. Ліві критики (марксисти) стверджують, що анархісти недооцінюють класовий характер суспільства і неможливість будувати безкласовий порядок без перехідного державного апарату.