Парламентська (конституційна) монархія

Що таке парламентська монархія?

Парламентська монархія — також звана конституційною монархією у найповнішій формі — система правління, за якої спадковий монарх є главою держави, тоді як реальна виконавча влада здійснюється обраним урядом, підзвітним парламенту. Функції монарха переважно церемоніальні й символічні: він уособлює національну тяглість, виконує державні ритуали, забезпечує конституційну легітимність. Прем'єр-міністр і кабінет управляють країною, і їхня влада випливає з парламентської більшості, а не з призначення монархом. Формула «монарх царює, але не керує» передає суть відмінності.

Основні характеристики

• Церемоніальний глава держави — монарх формально призначає прем'єра, відкриває парламентські сесії, підписує закони, але всі ці дії є конституційними конвенціями, а не особистим вибором.
• Верховенство парламенту — обраний законодавчий орган є найвищою політичною інституцією; уряд повинен підтримувати його довіру.
• Підзвітність кабінету — прем'єр і міністри колективно та індивідуально відповідальні перед парламентом, а не перед монархом.
• Конституційні конвенції — у таких системах, як британська, конвенції, а не писані норми регулюють королівську поведінку.
• Резервні повноваження — більшість парламентських монархій зберігають теоретичні королівські прерогативи (скликання і розпуск парламенту, відмова в королівській санкції), що функціонують як аварійні запобіжники.
• Спадкове наступництво — корона передається за встановленими правилами спадкування.
• Політичний нейтралітет — монарх повинен стояти вище партійної політики.

Історичні витоки та розвиток

Парламентська монархія поступово розвивалася в Англії та Великій Британії з XVII ст. Англійська громадянська війна (1642–1651) і Славетна революція (1688) були вирішальними моментами: парламент утвердив своє верховенство, скинувши Якова II і запросивши Вільгельма III і Марію II правити на умовах, що приймали парламентський контроль над оподаткуванням і законодавством. Білль про права (1689) кодифікував ці обмеження.

Британська модель була надзвичайно впливовою. Після наполеонівських воєн багато європейських монархій прийняли конституційні домовленості. Конституція Бельгії 1831 р. стала широко наслідуваним зразком. Нідерланди, Швеція, Норвегія і Данія розвинули парламентські монархії, поступово зменшуючи виконавчу владу корони.

Парламентська монархія була поширена через Британську Співдружність. Канада, Австралія, Нова Зеландія та дванадцять інших держав-членів Співдружності мають спільного монарха. Японія прийняла парламентську монархію за конституцією 1947 р., перетворивши Імператора із абсолютного суверена на символ держави.

Сучасні приклади

• Сполучене Королівство — оригінальна і найбільш вивчена парламентська монархія; роль короля Карла III цілком церемоніальна.
• Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург — скандинавські та бенілюкські монархії.
• Іспанія — парламентська монархія, встановлена конституцією 1978 р. після диктатури Франко.
• Японія — символічна роль Імператора Нарухіто.
• Канада, Австралія, Нова Зеландія — Вестмінстерські парламентські монархії.
• Таїланд, Малайзія, Камбоджа — азійські конституційні монархії з різним ступенем реального королівського впливу.

Переваги

Парламентські монархії часто є найстабільнішими демократичними системами: спадкові глави держав є позапартійними за визначенням, забезпечують тяглість і виводять президентство з виборчої конкуренції.

Критика

Критики парламентської монархії з позицій демократичної теорії зазначають аномалію спадкового, непідзвітного глави держави в іншому демократичному ладі. Республіканці стверджують, що обрані глави держав (як у парламентських республіках Германії чи Ірландії) забезпечують підзвітність без втрати конституційної стабільності.