Теократія

Що таке теократія?

Теократія — форма правління, за якої релігійний закон, доктрина або авторитет є основою політичного управління, а релігійні лідери мають або суттєво впливають на державну владу, стверджуючи, що управляють відповідно до Божої волі або веління. Термін походить від грецького theokratia — «влада Бога». У строгій теократії божественний авторитет є кінцевим джерелом усього права; на практиці це означає, що людські інтерпретатори Божої волі — духовенство, священики, імами — здійснюють урядову владу.

Основні характеристики

• Божественний авторитет як джерело права — правова система держави виведена з релігійного права або повністю йому підпорядкована.
• Релігійне керівництво = політичне керівництво — глава держави та/або уряду є одночасно релігійною фігурою.
• Нерозділеність релігії і держави — теократія визначається відкиданням світської відокремленості.
• Релігійне право як цивільне право — сімейне, кримінальне право та суспільна поведінка регулюються релігійними кодексами.
• Закони про богохульство і відступництво — виклики релігійній ортодоксії трактуються як політичні правопорушення.
• Обмежений плюралізм — невіруючі, представники меншинних релігій і дисиденти стикаються з правовими обмеженнями.
• Духовенство як правлячий клас — клас навчених релігійних вчених монополізує або сильно впливає на правову інтерпретацію.

Историчні витоки та розвиток

Теократичне управління є одним з найдавніших видів людської політичної організації. Правителі Стародавнього Єгипту претендували на божественний статус; царі Месопотамії управляли як представники міських богів; Мойсеїв закон був одночасно релігійним і цивільним кодексом.

Стародавня ізраїльська монархія (бл. 1050–586 до н.е.) є одним з historично найбільш вивчених ранніх теократичних випадків. Цар правив у рамках завіту з Яхве; пророки служили стримуванням королівської влади, претендуючи на Боже право докоряти несправедливим правителям.

Середньовічне європейське Христіянство, хоча й не є строгою теократією, мало теократичні риси. Католицька Церква під сильними папами, як Інокентій III (1198–1216), претендувала на верховенство над світськими правителями. Папська держава під безпосереднім папським суверенітетом з 754 по 1870 рр. була буквальним церковним урядом.

Ісламський халіфат, заснований після смерті пророка Мухаммеда (632 р. н.е.), є архетипом ісламського теократичного управління. Тибетська теократія під Далай-ламами (з XVII ст. до 1959 р.) поєднувала буддійський релігійний авторитет з політичним правлінням.

Сучасні приклади

• Іран — Ісламська Республіка Іран (заснована 1979 р.) є найбільш значущою сучасною теократією. Верховний лідер Алі Хаменеї має вищу владу над всіма державними інституціями на основі доктрини вілаят-е факіх.
• Ватикан — Папа має абсолютну законодавчу, виконавчу і судову владу над Ватиканом.
• Саудівська Аравія — Коран є конституцією; Рада старших вчених видає релігійні рішення, що регулюють право і суспільство.
• Афганістан під Талібаном (2021–нині) — Ісламський Емірат Афганістан управляє за своєю інтерпретацією шаріату.

Занепад і секуляризація

Глобальна тенденція з часів Просвітництва — до світського управління. Скасування османського халіфату 1924 р. і кемалістська Турецька Республіка стали dramatic сигналом цього зсуву в ісламському світі. Проте Іранська революція 1979 р. продемонструвала, що теократія може бути успішно відновлена в major сучасній державі.

Критика

Критики теократії стверджують, що правління на основі релігійного права принципово несумісне з сучасними стандартами прав людини. Релігійний закон, закріплений у священних текстах, не може бути демократично змінений; він тим самим обмежує основне право брати участь у створенні законів. З релігійних традицій критики стверджують, що теократія розбещує саму релігію — асоціюючи Боже повноваження з політичною владою і примусом.